Росіяни вбили її сина і спалили тіло, намагалися зґвалтувати дочок і спалили їхній будинок у селі під Києвом.
Мешканка села Сидоровичі Київської області втратила будинок і рідних під час російської окупації. Історію пережитих воєнних злочинів Людмила Комаренко розповіла Музею Голосу мирних.
“Я вийшла заміж із шістьма дітьми і народила ще хлопчика. Старшому синові було б 26 років, моєму молодшому 12. Дочкам 24 і 23 роки”, – розповідає Людмила.
Вже на другий день вторгнення росіяни заїхали на танку до них у двір, а за два дні оточили все село.
Над братом Людмили знущалися, викололи очі і вбили. 28 лютого приїхали за її дочками, нібито для допиту. За її словами, дівчат роздягали і мали намір зґвалтувати, але вона криками зупинила окупантів, і їх не зачепили.
Після цього сім’ї вдалося вирватися із села. Старші сини, Євген і Віталій, повернулися, щоб вивезти інших людей. Їх упіймали росіяни. Віталію зв’язали руки, заткнули кляпом рота і поклали на підлогу – пізніше він зник. Старшому Євгену вистрілили в серце і підпалили тіло.
“Ми виявили його за тиждень. Боялися підійти, бо він міг бути замінований. Син повністю обгорів, я поховала одну головешку…” – згадує жінка.
Їхній сімейний будинок окупанти закидали гранатами і спалили вщент, мотивувавши це тим, що там нібито “жили фашисти”.
Пізніше брат її чоловіка вибухнув на міні, розвертаючись на тракторі у полі.
“Я живу заради дітей. Я не хотіла жити, бо сина немає. А діти кажуть: “Мамо, ми ще в тебе є”. І так вони мене підняли. Я не можу передати, як це боляче”, – каже Людмила.
Повністю її історію можна послухати за посиланням. Загалом архів історій мирних жителів, які постраждали від війни, налічує вже понад 30 тисяч історій.